Лейтенант 66 бригади Віталій Мізін був поранений внаслідок обстрілу навчального центру «Десна» 2022 року.
Були уражені усі внутрішні органи. 60% тіла без шкіри. Йому ампутували праву руку, ногу, лопатку і ребра. Для опіків, які були у Віталія, лікарі навіть не мали класифікації. (за інформацією ТСН)
Попри тривале лікування та реабілітацію, чоловік вижив, став батьком утретє та навіть започаткував власну справу.
Про Віталія та його родину знято десятки відеосюжетів і репортажів 📹 — як в Україні, так і за кордоном.
Втім, про того, хто подарував йому шанс на життя заново, — жодної згадки. Ви не знайдете про нього ані слова.
А саме Максим Матвєйченко, бойовий медик 66 ОМБр, витягнув Віталія з вогняного пекла.
Далі — історія порятунку з вуст Макса.
——————
17 ТРАВНЯ. ДЕСНА.
МИ МАЛИ ЗАГИНУТИ ПЕРШИМИ
Російська ракета впала за 3–5 метрів від нашого розташування. А друга влучила у казарму. Я був у сусідній — і відразу побіг рятувати хлопців. Це був для мене перший виклик саме на війні.
⸻
ІНТУЇЦІЯ І МОЛИТВА: ШЛЯХ У ПІДВАЛ
Працював спочатку на першому поверсі… Знаєш, є таке — ніби щось веде людину. І от у мене таке було. Я згадав, що вчора ввечері ходив у підвал, щоб поставити печатку, і що там, внизу, мають бути люди.
І ти знаєш… Я пам’ятаю той підвал. Я пам’ятаю все: як текла вода, що прорвала трубу, і ніяк не могли її загасити; тапочки чиїсь, тіла, арматуру… І я ліз через оці куски бетону, залізяки, капаючу воду, дим, вогонь — і кричав:
— Чи є хтось живий?
І я молився. Молився до Бога, щоб Він допоміг мені когось врятувати.
І я почув голоси:
— Ми тут! Ми тут!.. Сюди, сюди!
Я проповз і кричу:
— Мужики, допомога йде! Допомога йде!
⸻
ПОРЯТУНОК ВІТАЛІЯ
Пробрався туди і побачив хлопця. Його звати Віталій. Він сидів зажатий між двома металевими ліжками — як у жаровні. Між цими армійськими металевими сітками розжареними він був затиснутий. Я сказав:
— Зараз прийду.
І коли я вибіг із підвалу, почав просто кричати:
— Всі в підвал! Тут люди! Тут люди!
Із усього натовпу до мене прибігло лише двоє… Я почав кричати:
— Треба ноші! І шість людей! Шість людей треба!
Повернувся назад у підвал. Пробрався. Оглянувся — і побачив, що позаду лише ці двоє хлопців.
Ми стали поливати Віталіка водою. Ми не знали, що це за вода — чиста чи брудна. Я йому і на обличчя, і на руки лив. Він і пив її.
Згодом до нас прийшли ДСНСники і почали різати ліжко, щоб звільнити хлопця. У них не виходило: то одне щось ламається, то інше. І вони пішли. Лишився тільки я. Я продовжив поливати його водою — і тут сказали:
— Знову повітряна тривога! Всі на вихід! Бігом!
Нас на той момент зі мною вже було шестеро. Хлопці почали казати:
— Давайте тікаєм, тікаєм!
І ми почали виходити з того підвалу ланцюжком.
Я виходив останнім — і чую в темряві голос Віталіка:
— У мене дитина народилася. Я маю старшого сина, а це — тільки друга народилася. Мене звати Віталій Мізін. Передай моїй дружині, що я її кохаю.
Я підійшов до нього… У повній темряві… Підійшов і отак — прямо в очі… Між нами було, мабуть, сантиметрів п’ять. І я сказав:
— Сам скажеш. Знаєш, є такий мультфільм про Мюнхаузена — і він там каже, що безвихідних ситуацій не буває. Я тебе витягну. І ти скажеш своїй дружині все сам.
Я крикнув групі, яка виходила:
— Якщо ми тут, то давайте робити нашу роботу до кінця. Якщо нам судилося загинути — то я не хочу загинути спиною до мого побратима. Я хочу вмерти, надаючи йому допомогу.
(пауза)
— Тань, — я сказав — і… повернулися всі. Всі хлопці повернулися назад у підвал.
У цей момент я дивлюсь на Віталіка і кажу:
— Все буде добре. Я витягну тебе звідси.
А він мені показує свою руку… Вона чорна. Повністю чорна, обвуглена. І тільки на безіменному пальці виблискувало кільце. Це кільце його дружина зберегла. Воно в них у сім’ї є. Обгоріле, чорне — але є.
Було прийняте рішення — накласти турнікет на руку якнайвище. Я попросив у когось там, у темряві, турнікет — і наклав.
Рятувальники сказали, що вони його дістати не можуть. А я дивлюсь на те ліжко — і розумію, що мені потрібні плоскогубці. І кричу:
— Швидко дайте мені плоскогубці!
А вони:
— Та ти що… Ми спеціальними ножицями не можемо, болгаркою не можемо…
І от я плоскогубцями починаю розбирати оцю рабицю — сітку солдатську — і ми його витягуємо. Витягуємо, кладемо на м’які ноші — і виносимо.
⸻
Я У ШВИДКІЙ
Три рази я вибігав, бо мене просто нудило. Мене взяли в швидку, щоб я подихав киснем. І тільки підключили — я питаю:
— Що це?
— Кисень.
І тут я думаю: «У мене там хлопці, а я тут дихаю киснем» — і від’єднуюсь. І бігом знову в підвал. І от так — вибігав, блював і знову туди. Кілька разів.
⸻
МОЄ СЛОВО ПРОТИ СЛОВА ЛІКАРЯ
Коли ми винесли Віталіка — дівчинка почала його пшикати пантенолом. Медик теж підійшов. А я кажу:
— Почекайте! Що ви робите? Пантенолом не можна пшикати! Тим більше — на такий великий опік. Ребра, стегно, плече, голову вони йому забризкували.
Я кричу:
— Не можна пантенолом! Він поглиблює опіки!
— Ти хто такий? — мене спитали. — Ти бойовий медик — от і йди, займайся своїми справами. Він у руках спеціалістів.
Я тоді нічого не міг сказати, бо, як ти правильно підмітила (звертається до інтерв’юера), я — самоучка. Медичної освіти не маю. Але був період, що я працював в операційній хірургічного відділення. Більшість того, що я знаю, — з досвіду. Або мого, або чужого. І я передаю його хлопцям. Я просто все це до купи збираю і роблю так, як правильно.
⸻
ЖИТТЯ ПРОДОВЖИЛОСЯ
Ти знаєш, я потім подзвонив до нього, до Віталія, і кажу:
— Я коли повз до тебе, то молився, щоб когось урятувати.
А він відповів:
— А я молився, щоб мене хтось знайшов.
Після цього випадку у нього народилася третя дитинка. Назвали хлопчика Максом. Знаю, що звуть його так. Ну а чому саме так — то я вже не питав.
До цього часу підтримую з Віталіком теплі стосунки. Ось вітав малого з Днем народження нещодавно. Йому вже два роки.
⸻
ВРЯТУВАТИ ВДАЛОСЯ НЕ УСІХ
Ми Віталія витягнули — і пішли за другим хлопцем, який помер. Нас четверо не могли його дістати з того підвалу. Той хлопчик був зажатий… Те, що він кричав, я не буду казати… Не буду… (пауза)
Я руками розкопував його, Тань. Руками… Навіть не в рукавичках — голими руками. І я не порізав пальці. Не порізав собі руки. Це мені потім уже казали:
— Блін, ти ж міг запросто порізатися! Там же осколки, скло… та все, що хочеш!
Не порізався я. Не порізався, Тань.
Я докопався до його трусів. Я тримав його ліву ногу в той момент, коли він уже горів живим. Я хотів його витягти. Я різав підлогу в темряві оцим… як це називається… тупим кінцем цепа — і зупинився у двох–трьох сантиметрах від іншої ноги. Це була нога іншої людини, будемо так казати — вже неживої. І ти знаєш… до нього було просто неможливо дістатися. (пауза в розмові)
Він мені снився більше двох років. Уже в 2025 році — слава Богу — перестав.
⸻
ЦІНА
Ще було таке того дня. Я хотів залізти в «нору», бо мені здалося, що чув там голоси хлопців. І мене — я не знаю хто — за шкірку назад витягнув. Я кажу:
— Там пацани кричать!
А мені хтось із темряви відповідає:
— Макс, там уже ніхто не кричить. Там нікого немає.
І от я дивлюсь — а з того місця, куди мав повзти, як гахне… А я ж недалеко був — і все після вибуху вдихнув. Після цього випадку довго лежав у госпіталі.
Все, що їв — все виривав. Просто все. Неважливо, що це було. З’їв — і вирвав. З’їв — і вирвав. Це днів п’ять було таке.
⸻
ПОРЯТУНОК З-ПІД ГЛИБИ
Була ще одна людина на першому поверсі. У нього ноги були викручені в інший бік і зажаті плитою — між ліжками теж. Туди пробрався я і один ДСНСник. І ми вдвох намагалися його витягнути. Ніяк не могли підняти ту глибу. Потім рятувальник закрутив на ньому один турнікет на ногу, а я — інший. Глиба стала піддаватися. Я йому вколов знеболювальне — мені передали — прямо через одяг, у плече.
І от ми піднімаємо цю глибу ломом — і я провалююсь униз, туди, в той охоплений вогнем підвал. Але зачепився — і руку мені подав рятувальник. Так і вибрався.
Ми знову вдвох почали розкачувати ту глибу. Я розрізав ковдру, яка була у постраждалого хлопця, і він ухопився за мою шию… А я ще був у бронежилеті — то важкувато. Хлопець такий збитенький попався. І от поки він ухопився за мене і висів, рятувальник розплутував йому ноги. І весь цей час я тримав його на собі.
До чого це я веду: людей треба вчити, як тримати постраждалого, який без свідомості, який не може триматися сам. Бо тут важливо зайняти стійке, витривале положення. Нам подали ноші, і на рахунок «три» ми його поклали. Передали його до вікна — і через перший поверх винесли.
⸻
ЦИНІЗМ НА ТЛІ ТРАГЕДІЇ
Один полковник попросив, щоб його сфотографували на фоні того, як ми рятуємо людей. А я в той час кричав, що мені треба 15–20 людей, аби підняти плиту:
— Там, кажу, заживо людина горить!
І поки назбиралися люди… Ніхто не хотів іти. Один знімає, другий із телефоном знімає… А потім, коли ми почали вже тросом зачіпляти плиту, мені сказали:
— Макс, він уже затих…
Отак і вийшло, що і там я був організатором рятувальних дій. Але… на жаль… на жаль… там затих, там затих, там…Дуже багато хлопців тоді загинуло… Царство небесне їм усім.
Це була зрада. Сплячих так х*..рити. В той день ракети прилетіли ж о 04:24 ранку.
⸻
ЧОМУ ПЛАЧУТЬ ВЕТЕРАНИ?
Знаєш, це я вперше так розказав — на диктофон. Ніколи так не розказував.
Ти знаєш, Тань, я зрозумів, чому ветерани плачуть — або на чийсь могилі, або просто так. Тому що вони дійсно пережили це. А люди плачуть, коли хоронять інших, бо розуміють: вони більше нічого тій людині не скажуть. Вони більше з нею нічого не зроблять. Її більше немає. Може, хотіли щось сказати — а не встигли. І оця недоказаність — вона вбиває.
⸻
МЕНІ 37. Я-БОЙОВИЙ МЕДИК
На той час, коли сталася ця історія, мені було 37 років. Став бойовим медиком, пройшов курси — ваші, від «Рівне-ТакМед», за що дякую. Зараз несемо службу на Лиманському напрямку.
Тоді, знаєш, я опинився в сусідній казармі. І моїм обов’язком було врятувати хлопців. Я тоді не думав про своє життя. Мені теж казали:
— Макс, як ти поповз у той підвал? А якби щось обвалилося? А якби ще щось?
А я відповів:
— Я би вмер обличчям до моїх побратимів.
⸻
ВІРА І МОЛИТВА
Я тоді думав і просив Господа дати мені можливість врятувати людей — і Він мені її дав. І я дякую Йому до цієї пори.
Я скажу одне: Бог є. Я в Нього вірив і до цього, але після цього випадку повірив до кінця. І, знаєш, мене ніхто не переконає в протилежному.
Спілкувалася Maya-Tetiana Ivashchuk
⸻
Описані події сталися 17 травня 2022 року під час ракетного обстрілу селища Десна поблизу якого розташований навчальний центр ЗСУ. Того дня з чотирьох ракет, випущених росією, дві влучили в будівлі. За попередніми даними, жертвами обстрілу стали понад 87 людей.
Оскільки удар припав на місце скупчення людей, тіла багатьох не вдалося знайти. Згодом, за інформацією видання «Українська правда», офіційно внаслідок обстрілу «Десни» загинули 63 особи, 39 — зазнали поранень, 68 — вважалися зниклими безвісти, частину з яких згодом також було визнано загиблими. Це одна із найбільших одномоментних втрат за час війни.
